ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ПРОСТОРОВОЇ РЕЗИЛЬЄНТНОСТІ МІСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

Анотація

В статті розглядається еволюція поняття міської резильєнтності у світовому та українському контексті під впливом глобальних і локальних кризових викликів. Особливу увагу приділено просторовій резильєнтності як здатності фізичного міського середовища адаптуватися до потрясінь і забезпечувати сталий розвиток. Оскільки сучасні міста дедалі частіше зіштовхуються з новими формами загроз — від кліматичних і техногенних до соціальних і воєнних — виникає необхідність у переосмисленні теоретичних засад, які визначають адаптивність міського простору. Метою цієї статті є виокремлення та формулювання ключових принципів просторової резильєнтності, що становлять теоретичне підґрунтя цього поняття. Ключові завдання дослідження: визначити місце та межі поняття “міська резильєнтність” в теорії просторового розвитку міських територій; описати механізм взаємодії сучасних базових концепцій просторового розвитку — “сталий розвиток” та “міська резильєнтність”; сформулювати та описати ключові принципи просторової резильєнтності. Було застосовано низку взаємодоповнюючих методів: метод теоретичного аналізу та узагальнення; порівняльно-аналітичний метод; метод системного підходу. В результаті проведеного дослідження було: визначено, що концепція сталого розвитку, інтегруючи в себе уявлення про міську резильєнтність, зберігає свою функцію організуючого принципа для формування стратегій просторового розвитку, здатного адаптуватися до сучасних викликів; виявлено, що критична подія кардинально змінює траєкторію просторового розвитку міст, проштовхуючи їх через послідовні фази, які реалізуються в контексті режиму міської резильєнтності; встановлено, що просторову резильєнтність міських територій слід розглядати як багатовимірний режим реагування на кризи, який спирається на взаємодію шести основних принципів - “достатності”, “доцільності”, “збалансованості”, “взаємовпливовості”, “приоритетності” та “інклюзивності”.